Скарбничка для Душі

Поспіх чи Спокій. Потреба чекання

30 Sep 09 12:44:47 GMT

І знялася хуртовина, ще й з вітром, і хвилі линули у човен, отож уже наповнювався. А він на кормі, - спав на подушці. (Мрк. 4, 37-38)

Ізабелла запізнювалася. Вона завжди запізнювалася.
І, як завжди, протягом решти дня "наздоганяла час". Найперше мусила догнати автобус, щоби заїхати на роботу, а, поспішаючи, часто сідала не в той, що треба, й укотре запізнювалася в контору.
Потім, після невдалих перегонів із годинником, щоби опинитися за письмовим столом до того, як з’явиться керівник, намагається впоратися з купою листів. Але й тоді, поспішаючи, знову зробила стільки помилок, що половину записів треба переписувати. Одно слово, розпочався черговий стандартний день у життя Ізабелли. День страшенного поспіху, перегонів без перепочинку й справ, які вона робила пізніше, ніж треба.
Змарнований день. А оскільки такі дні стали правилом можна б, узагальнюючи, сказати, що вона марнувала життя.

Без сумніву, це могло тривати безконечно. Однак сталося те, що мало радикально змінити життя Ізабели. Одного дня вона, поспішаючи, переходила вулицю і потрапила під машину знепритомніла, і її відвезли до найближчої лікарні. Коли дівчину заносили в лікарню, вона на мить отямилася й зрозуміла, де вона є. Досить було зауважити написи на дверях: "Вхід до лікарні швидкої допомоги", "Приймальний покій", "Реєстратура", "Аптека" тощо. З невідомих причин перші два написи закарбувалися у пам’яті, і дівчині здавалося, що вона чує голоси, які повторюють їх, наче рефен: вхід до лікарні швидкої допомоги … швидка допомога… поспіх … приймальний покій … чекати на прийом … очікування … чекати … необхідність чекання… треба чекати … Потім Ізабелла провалилася в кому.

У комі її свідомість перебувала на межі життя й смерти – у стані, який сучасна медицина й психологія щойно розпочали досліджувати.

Дівчина раптово опинилася в дивній країні не з цього світу, де здавалося, все немов укрите пеленою. Могла, наче крізь імлу, бачити ліс або, виразніше, - галявину, освітлену надприродним світлом, яскравість якого приглушувала напівпрозора мла. Однак, на відміну від цього невиразного тла, дві постаті було добре видно.
Однією з них був Поспіх, який, як здавалося, цілий час почувався неспокійно. Саме у цей момент він ходив туди-сюди, розмахуючи руками, щось вигукуючи й вибухаючи час від часу нестримним сміхом. Друга постать спокійно спостерігала за дивною поведінкою Поспіху.
То був Спокій. Це ім’я дуже пасувало йому, адже його обличчя віддзеркалювало свого роду величний спокій, який справив на Ізабеллу найбільше враження. Обидві особи розмовляли.

- Добре, добре, добре, - говорив Поспіх з ноткою тріумфу у своєму високому, металевому голосі, - я запровадив цю дівчину туди, куди хотів: на лікарняне ліжко, - закривавлену, травмовану й пригнічену. Ах, у житті бувають солодкі хвилини й у нас, чортів. – Тоді з іронічним хихотінням звернувся до іншої постаті. - Чи погодишся зі мною, мій любий Спокою, що мені більше щастить з Ізабелою, ніж тобі? Подивись на неї – на цю людину, що зависла між життям і смертю, на цю жертву власного нерозважливого поспіху! Справді, мусиш визнати, що якщо протягом років постійно підганяти, то це приносить найліпший результат. І мушу сказати, вибач мені за щирість, що як ангел-хоронитель ти, без сумніву, програв.

Спокій із повагою слухав цю тираду. Та коли співрозмовник згадав про поразку, пов’язану з Ізабелою, на його вустах промайнула тінь посмішки.

- Можливо, Поспіху, твоя радість передчасна, - відповів лагідно. – Не забувай, що Ізабелла – інтелігентна дівчина. Раніше чи пізніше вона розкусить твої фокуси. У відповідь демон вибухнув гротесковим іржанням. Коли, збуджено жестикулюючи, він почав пояснювати, то пришвидшив нервові кроки.

- Ні, Спокою, не розраховуй на це. Дівчина перебуває від надто сильним моїм впливом, щоби побачити, що з нею діється. Завдяки моїм наполегливим заходам потреба поспіху вкоренилась в її свідомість ще в ранньому дитинстві. Поспіши, Ізабелло, поспіши! Швидше, Ізабелло, швидше! Не думай, Ізабелло, не плануй! Просто поспішай, поспішай, поспішай! А тепер, Спокою, дозволь тебе запитати: хто міг би встояти перед таким ідеально запланованим узалежненям?

Ці слова, проте не переконали Спокій:

- Погоджуюся, Поспіху, що ти проявив себе як найліпший фахівець, коли передавав моїй підопічній свою нетерплячість.

Коли прозвучало слово "нетерплячість", Поспіх, який нервово ходив і був повернений плечима до співрозмовника, зупинився на півкроку й обернувся, бо це слово його зачепило за живе.

- Нетерплячість? – повторив, займаючи оборонну позицію. – Звичайно, що я нетерплячий. Ми чорти, всі нетерплячі! І нема нічого дивного в тому, що ми такі. Хто не був би таким у нашій ситуації? Ми не такі, як ви. Ви маєте весь час у світі, ми – ні. Ви маєте цілу вічність, ми ж – лише ті рештки часу, які залишилися до Страшного Суду. І це час нашої свободи невблаганно спливає секунда за секундою. Потім повернемось до пекла. Хто не нервував би, думаючи про це?

- Тому твоя гра полягає в тому, щоби зробити людей такими ж нервовими, як ти?

Поспіх трохи розслабився. У його голосі коли відповідав, знову вчувалася зарозумілість.

- Звичайно, що так! Чим менше люди думають, тим ліпше для нас. Коли починають думати, дуже швидко приходять до висновку, що поспішати невигідно. Кожен повинен це знати. Їхня власна приказка говорить про це дуже чітко. Пам’ятаєш латинський вислів "Festina lente" - "Поспішай повільно" ? Светоній знав це вже дев’ятнадцять століть тому.

- Ти мав на увазі цезаря Августа? – неохоче виправив Спокій.

- Август … Светоній … яке значення? – нетерпляче відповів демон. – Зрештою, вже греки знали це ще до них і часто повторювали: "Speude bradeos". Усе це зводиться до одного. Роби все повільно, щоби швидше досягти бажаного, добре виконуючи працю. Це звичайний здоровий глузд.

Спокій посміхнувся.

- О? – запитав глузливо. - Тільки здоровий глузд?

Демон глянув збентежено, немов його спіймали на гарячому, коли він намагався виставити дурнем того, хто набагато розумніший за нього.

- Та добре вже, адже знаєш, що маю на гадці.

- Так, Поспіху, знаю, що маєш на думці, але було би значно чесніше, якщо б ти сам сказав, що думаєш. Ми говоримо з тобою тільки про здоровий глузд. Ти і я знаємо, що діється, коли люди трохи сповільнюють темп і на хвилю сходять зі своєї каруселі. Вони починають думати – а це вже щось, що, на твою думку, погане само в собі. До того ж, вони роблять значно більше або значно гірше, ніж думаєш ти. Вони присвячують різній діяльності, що живить їхні душі. Милуються заходом сонця, читають поезію, слухають справжню музику, подають руку другові, вдивляються в море й нюхають троянди …

- Коли роблять це, ти прекрасно знаєш, що відбувається, чи не так? Люди стають людянішими, ближчими до всього сотвореного, відкритішими до слів мого Вчителя …

- Так, так, - неввічливо перебив Поспіх. При кожній згадці про Бога він почувався не у своїй тарілці. – Але й надалі більшість людей занадто дурні, щоби зрозуміти це. Певна річ, - додав із задоволеною міною на обличчі, - перешкоджаємо їм побачити правду, наскільки лише можливо це зробити. З цього погляду, мій любий Спокою, мусиш визнати, що наш час, час гарячкового поспіху, є нашим особливим тріумфом. Люди більше не мають часу думати. Вони тільки поспішають або, як кажуть, "економлять час". Насправді ж часто прямують до власної загибелі, як це, без сумніву, станеться з Ізабелою, якщо вона продовжуватиме жити і такому темпі.

- Я на твоєму місці, Поспіху, завчасу не проголошував би перемогу. – Ангел замислився на хвилю і додав: - Одного дня Ізабелла додасть два до двох і зрозуміє, наскільки жалюгідною вона є зі своїм нетерплячим поспіхом. Або колись у рідкісну для неї хвилину відпочинку візьме до рук Біблію, перечитає Євангеліє і з подивом відкриє для себе, що Ісус ніколи не поспішав.

У цю мить Поспіх затремтів.

- Не промовляй цього слова! – верескнув.

- Якого слова: - запита Спокій.

- Маю на увазі те ім’я, те ім’я, яке навіює жах і паралізує нас щоразу, коли хтось вимовляє його.

- А! вигукну простодушно Спокій, маєш на увазі ім’я І…

- Так, перебив Поспіх, саме його. Не називай цього імени знову!

Спокій усміхнувся, кажучи:

- Ну, добре, пошкодую тебе. Та не забувай, що одного дня це ім’я стане знаком твоєї поразки.

- Знаю, знаю, знаю! – завив демон, - та поки що … - І в цю мить на його обличчі з’явилася щось подібне на посмішку, - наразі багато таких жінок, як Ізабелла, належать нам. Поки вони живуть у поспіху, ми можемо робити з ними все, що захочемо.

Спокій посерйознішав.

- Визнаю, - сказав, що наразі Ізабелла слухає тебе. Але повір мені, не завжди так буде. Хто знає? Можливо, цей серйозний випадок, який ти так уміло спровокував, обернеться проти тебе. Якщо Ізабелла бодай на кілька днів залишитися в лікарні, що дуже правдоподібно то матиме час для роздумів. І хто знає, що тоді станеться? Бачиш, Поспіху, цього разу, ведучи гру, ти міг помилитися у своїх розрахунках. Провидіння мого Вчителя здатне використовувати навіть твої фокуси, щоби осягнути власну мету. Я не здивуюся, якщо Ізабелла незабаром відкриє для себе потребу очікування – очікування, думання, зосередження, пізнання. Пізнання дійсно важливих справ. Бог ніколи не поспішає, бо Віг завжди займається тільки вагомим і важливими справами.

Коли Ізабелла вийшла з коми, детально пам’ятала дивний діалог між Поспіхом і Спокоєм, який почула. У її голові продовжували звучати, як відлуння, два слова: "поспіх" і "очікування".

Коли через шість тижнів вона вийшла з лікарні, то біла вже іншою людиною.
Жодного поспіху. Жодних запізнень на роботу.
Жодного хаотичного писання й переписування.
Завжди була спокійною, зорганізованою, зібраною, зосередженою , добре працювала. І, що найважливіше, була щасливою.
Тепер час до часу, повертаючись з роботи, звикла спокійно сідати в автобус і молитись такими словами:
"Дякую тобі, Спокою. Ти мав рацію. Коли зупиняюся й хвилю чекаю,
замість поспішати до щоденних справ, здається мені,
що віднаходжу Бога набагато легше.
Справді, якщо дивлюся достатньо довго, то знаходжу Його всюди!".
Після цього часто додавала:
"Ага, при нагоді скажи, будь ласка, Поспіхові, щоби пошукав собі іншу Ізабеллу.
Бо ця більше не хоче знати його".

http://bible-lessons.in.ua

Як жити

30 May 08 11:27:31 GMT

Один чоловік вибралася з групою паломників знайти пустельника, щоби поставити йому питання.
Коли нарешті він зустрів цього пустельника, то спитав:

— Якщо би тобі залишилося жити тільки один день, як би ти його провів?

Старий схимник, погладивши свою довгу білу бороду, відповів:

— Отже так. Зранку я б, як звичайно, помолився, потім поснідав і пішов би провідати сусіда Івана, а потім попрацював би на городі, сапаючи його, а згодом трішки подрімав би.

— Зачекай! — перервав його прочанин. — Але ж так само ти проводиш кожен день.

— Саме так, — відповів схимник. — Чому ж мій останній день мав би відрізнятися від усіх інших?

Meтушливicть

03 Apr 08 05:53:48 GMT

Один фермер прокинувся якось зранку, подивився у вікно і побачив, що за ніч на його городі біля дому виросли проліски.

— Як гарно! — вигукнув він. — Я з охотою підійшов би ближче помилуватися, але спочатку мушу зорати ще шматок поля під пшеницю.

Коли він повернувся ввечері, проліски уже зів'яли. На другий день фермер побачив через вікно двох горобчиків на гілці, які весело цвірінькали.

— Який чудовий спів. Ось тільки видою корів і повернуся їх послухати.

Коли він повернувся, горобчики вже давно відлетіли. Наступного дня фермера зранку збудив тупіт копит. За вікном він побачив великого білого жеребця, який гарцював, розгрібаючи копитом землю, ніби запрошуючи його проїхатися верхи полями.

— Ти — найкращий кінь, якого я будь-коли бачив, — сказав фермер. — Як тільки полагоджу паркан з південної сторони мого городу, осідлаю тебе і поїду.

Коли ж він повернувся, жеребця вже не було.

Багато років фермер був свідком якогось надзвичайного явища за своїм вікном. Але на першому місці в нього була ферма, про яку мусив дбати, тому він ніколи не знаходив вільного часу, щоби приглянутися до тих чудових картин.

Вид зсередини та ззовні

06 Mar 08 19:59:03 GMT

Якось клітинка людського організму роздумувала про життя.
Вона думала, що життя не таке вже й гарне - адже є так багато є страждань.
Вона бачила, що довкола неї багато таких же клітин, всі народжуються, живуть, трудяться, одружуються, розмножуються й помирають.
І так покоління за поколінням.
Та ще постійні війни з бактеріями, вірусами та мікробами...
Й навіщо ми живемо?
Навіщо таке життя, в якому стільки страждань?
Значить - немає ніякого смила в тому, немає ніякого вищого розуму,
немає ніякої ЛЮДИНИ, що стояла б над нимии й чия свідомість заповнювала б наш світ та управляла ним
- до такого висновку прийшла клітинка.
Бо якби дійсно була ЛЮДИНА - то була б й мета, й смисл цього життя й не було б стільки страждань,
бо всім цим управляла б це вища, розумна й добра істота...

Почула ці думки людина, часткою якого була та клітинка й посміхнувся.
Вона ж бо знала, що вид зсередени не такий, як вид ззвовні.
Клітинка дивилася на ту ЛЮДИНУ й не бачила ЇЇ,
вона жила у Ній та навіть не підозрювала, що вона є часткою ЛЮДИНИ.
Тому, що вона дивилася зсередини - клітинка бачила лише множину клітин,
а людина не бачила множини, а відчувала себе цільною, хоча й знала, з щого скадається її тіло.

...Жила була людина.
Й одного разу вона почала роздумувати про життя.
Вона думала, що життя не таке вже й гарне - бо бачила вона навколо так багато страждань.
Вона бачила, що її оточують такі самі люди, всі народжуються, живуть, трудяться, одружуються, народжуються й помирають.
І так покоління за поколінням.
Та ще хвороби, катаклізми й війни...
Й навіщо ми живемо?
Навіщо таке життя, в якому стільки страждань?
Значить - немає ніякого смилу в тому, немає ніякого Вищого Розуму,
немає ніякого Бога, що стояв би над світом - до такого висновку прийшла людина.
Бо якби був БОГ - то була б і ціль, і смисл цього життя й не було б стільки страждань,
бо всім цим управляв би вищий, розумний і добрий Господь...

Почув ці думки Бог й посміхнувся.
Він-бо знав, що вид зсередени не такий, як вид ззовні....

Розмова двох свічок

24 Feb 08 18:32:43 GMT

Шкода мені тебе", - сказала незапалена свічка своїй запаленій подрузі.
- "Короткий твій вік. Ти постійно гориш, і незабаром тебе стане.
Я набагато щасливіша від тебе. Не горю, і, отже, не тану;
лежу спокійно при боці і проживу дуже довго. Твої ж дні полічені."

Відповіла їй свічка что палала:
"Я анітрохи не шкодую про це.
Моє життя прекрасне й сповнена смислу.
Я горю і віск мій тане, але від мого вогню запалюється багато інших свічок,
і мій вогонь від цього не зменшується.
І коли віск і гніт згорять, то вогонь мій - душа свічки - з'єднається з вогнем простору,
часткою якого він був, і я знову увіллюся в свій чудовий і сяючий вогненний дім.
А тут я світлом своїм розганяю морок ночі;
наповнюю радістю очі дитини на святковій ялинці;
оздоровляю повітря біля ліжку хворого,
злітаю символом молитовного устремління перед Його обличчям.
Хіба це коротке життя моє не прекрасне?!
І мені шкода тебе, незапалена моя сестро.
Жалюгідна твоя доля.
Ти не виконала свого призначення; і де ж душа твоя - що є вогонь?
Так, ти пролежишь у цілості довгі роки,
але кому ти нам потрібна така, і яка радість і користь від тебе?

Дійсно, "краще горіти, ніж спочивати", оскільки у горінні життя, а у сплячці - смерть.
І ти жалієш мене, що я скоро згорю і перестану жити,
але ти, в своїй сбереженій бездіяльності навіть не починала жити,
й так і помреш, не почавши.
А життя пройде повз тебе".

Корова та свиня

17 Feb 08 13:28:00 GMT

Якось, розмовляючи, свиня скаржилася корові на своє життя:

- Люди завжди кажуть про твою красу та про твої ніжні очі.
Звісно, ти даєш їм молоко й масло,
але ж і я даю навіть більше:
ковбаси, окіст, видбивні, шкіру та щетину, навіть мої ніжки варять!
Проте мене чомусь ніхто не любить!
Чому ж так?

Корова трохи подумала й відповіла:

Може річ у тім, що я все даю ще за життя?

Не слово а діло

17 Dec 07 10:36:42 GMT

Одного разу взимку до одного равина, батька п'ятирічного Симхи,
прийшла ціла делегація вчених равинів.
Ребе подав гостям їжу, посадив їх за стіл,
й когда вони почали трапезу, звернувся до сина:

- Симха, піди-но пошукай нове тлумачення законів гостинності,
що б було нам що розповісти нашим гостям.

Хлопчик встал з-за столу й вийшов до сусідньої кімнати.
За кілька хвилин він повернувся.
Гостей здивувало його швидке повернення.
Дійсно, Симха проявляв гарні здібності при вивченні Торы ,
та всі вважали, що йому не по силам знайти нове тлумачення законів гостинності за такий короткий час.
Та батько привітно посміхнувся хлопчику й запитав:
- Отже, синку, ти знайшов нове тлумачення Тори?

Симха відповів, що так, знайшов, й що він із задоволенням поділиться ним після того,
як гості закінчать трапезу.
Коли всі наситилися, ребе знову повернувся до сина.
- Мені нічого сказати, тату, - промовив хлопчик, - та я хотів би дещо вам показати.

Батько та його гості чекали нового тлумачення Закону, й тепер вони були дещо збентежені.
Симха сказав:
- Ну, ходімо ж, і я вам все покажу.

Всі пішли слідом за ним до сусідньої кімнати.
Й там всі дійстно побачили його інтерпретацію гостинності:
хлопчик застелив кожному гостю ліжко;
на ліжках лежали збиті подушки та акуратно складені ковдри.

- Й що ж нового в твоєму тлумаченню, хлопчику? - спитав один з гостей.

- При всій моїй повазі до вас, Учителю, - відповів Симха, -
якби я забеспечив вас просто новими словами, ви б відпочили лише у своїй уяві.

Дві молитви

12 Oct 07 09:15:53 GMT

До Вифлеємської печери придибали два втомлені, геть знесилені ослики. Під важкими обладунками, якими щодня навантажував тварин їхній власник - мельник, а ще від ударів кийка, яких ніколи не шкодував для них, їхні хребти облізли й вигнулися.

Захоплені Божим Дитятком, ослики поклонилися Йому і якийсь час молились, як усі. При виході їх уже чекав немилосердний господар.

Обидва ослики вирушили з опущеними головами і важким вантажем на спині.

- Усе марно, - мовив перший. - Я просив Месію звільнити мене від вантажу, а Він не зробив цього.
- А я, - озвався другий, що рухався енергійно,
- просив Його, щоб додав мені сил.

Коли хтось тобі каже: "Життя таке важке", - запитай: "У порівнянні із чим?"
Бог вибирає, ЩО нам посилати,
ми ж вибираємо, ЯК нна те реагувати.

Хто ти є?

12 Oct 07 09:03:46 GMT

Як можу покращити своє духовне життя? - допитувався учень у вчителя.
- Зроби із собою те, що скульптор робить зі статуєю коня:
бере брилу мармуру й усуває з неї все те, що не нагадує коня.
- Що хочеш тим сказати?
- Відкинь, мов ударом молота, все те, чим ти НЕ Є:
кожну думку, почуття, вчинок, застереження.
Тільки так і відкриєш той мистецький витвір, яким ти, безумовно, є,
впізнаєш і руку твого Творця.

Шліфувуючи щоденністю, різьблячи терпінням і зусиллями, відкидаєче несправжнє
- виявить твоє справжнє обличчя, що дане Богом.

Я та інші

12 Oct 07 08:51:13 GMT

До тих пір, поки ми розрізняємо інших - існує й наше "я"
Якщо немає поняття "інший" - немає й нашого я.
Коли зникає "его" - зникає й поняття "інші"
Бо у відсутності "его" - я й є всіми іншими.

За вікном

29 Sep 07 04:23:04 GMT

В лікарні в одній палаті лежали два тяжко хворих.
Ліжко одного було біля єдиного вікна, а ліжко другого - біля дверей.
- Що там видно у вікні? - якось спитав той, що лежав біля дверей.
- Я бачу небо, хмари, що нагадують фантастичних звірів, озеро й ліс вдалині.
Щодня той, що був біля вікна, коли він міг сидіти, розповідав своєму сусідові
про події за вікном.
Він розповідав про озеро, качок та лебедей на ньому, про човен з рибалками,
про дітей, що гралися на березі, про закоханих, що трималися за руки й не зводили сяючих очей один з одного...
Той, що біля дверей, хоча й не бачив цього, та в його уяві поставали ці картини - так гарно розповідав йому сусід.
Та поступово до нього вкралася заздрість
«Це несправедливо, - думав він. - За які заслуги йому дісталося місце біля вікна, а я повинен любуватися лише дверима з облупленою фарбою, тоді як він має такий чудовий вид з вікна."
Спочатку ця думка його засоромили. та поступово його почала душити злість.
Він навіть спати перестав - так хотів лежати біля вінка.
Лише ця думка контролювала його життя.

Одного разу вночі той, що лежав біля вікна почав задихатися й сильно кашляти.
Він пробував дотягнутися до кнопки, щоб викликати сестру - та не міг.
Його сусід біля дверей спостерігав у напівтемній палаті, як той намагається дотягнутися до кнопки.
Він не поворухнувся й не натиснув свою кнопку, що викликала б сестру.
Десь за п'ять хвилин кашель й хрипи затихли.
Разом із диханням cусіда.
Запанувала мертва тиша.

Вранці його забрали.
Після того сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна.
Медсестра, природно, допомогла йому.
З трудом від піднявся й виглянув у вікно.
За вінком була лише глуха цегляна стіна.
Він спитав у медсекстри
- Як же так! Це вікно дивиться на глуху сіру стіну!
Але той, що помер - розповідав мені про ліс, озеро, хмари, людей...
Як же він міг це бачити з вікна?
Медсестра сумно посміхнулася:
- Він не міг бачити наівть стіни; ваш покійний сусід був сліпим.
Він, певно, просто хотів вас трохи підбадьорити.

Цю оповідку можно по різному інтерпретувати.
Та одне буде незмінне.
Велике щастям - робити щасливим інших, незважаючи на власну ситуацію.
Розділене горе - це половина печалі.
А щастя, коли воно розділне - подвоюється!
Якщо хочеш відчути себе багатим - просто порахуй все те,
що ти маєш,
і що не купиш за жодні гроші.

Бо коли серце відкрите для інших - тоді й сліпі очі бачать птахів, ліси та озера.
Коли ж серце замкнуте в клітці его - тоді зрячий бачить лише глуху стіну...

Чашка кави

31 Aug 07 16:23:09 GMT

Група випускників відомого університету, що зробили чудову кар'єру,
якось прийшли в гості до свого старого професора.
Під час візиту розмова зайшла про роботу - випускники скаржилися на
різні труднощі та життєві проблеми.

Професор запропонував своїм гостям каву та пішов на кухню й повернувся з
тацею, заставленою самими різними чашечками:
порцеляновими, скляними, пластиковими й кришталевими.
Одні були прості, інші - дорогі.

Коли випускники розібрали чашки, професор сказав:

- Зверніть увагу, що всі красиві чашки розібрали,
а прості та дешеві - залишились.
І хоча це нормально для вас - хотіти тільки краще для себя,
та це й є джерело ваших проблем та стресів.
Зрозумійте, що чашка сама по собі не робить каву кращою.
Частіш за все - вона просто дорожча, та іноді навіть приховує те, що ми п'ємо.
В дійсності все, що ви хотіли - це було просто кава, а не чашка.
Та підсвідомо ви вибрали кращі чашки, а потім роздивлялися, кому
яка чашка дісталася.

А тепер подумайте:
життя - це кава, а робота, гроші, ваш статус,
суспільство - це чашки.
Це всього лиш інструменти для підтримування Життя.
Те, яку чашку ми маємо - не оприділює й не змінює якості нашого Життя.
Іноді, зконцентрувавшись тільки на чашці, ми забуваємо насолоджуватися смаком самої кави.

Найбільш щасливі люди - це не ті, які мають все найкраще,
але ті, которі здобувають все найкраще з того, що мають.

...то що ж Ви хочете - кави чи чашки?

Дивиcь, куди йдeш

25 Jul 07 16:05:55 GMT

Колись давно в Японії користувалися паперовими ліхтарями зі свічками всередині.
Однієї ночі якийсь чоловік дав ліхтар сліпому, щоб той міг безпечно дійти додому.

- Мені він не потрібен, - сказав сліпий. - Темрява чи світло не мають для мене жодного значення.

- Знаю, - відповів той чоловік. - Але якщо ти не матимеш його, то хтось може наштовхнутися на тебе. Отож, бери.

Сліпий узяв ліхтар і пішов собі. Але не встиг зробити й кількох кроків, як хтось сильно штовхнув його.

- Дивись, куди йдеш! - крикнув сліпий до незнайомця. - Хіба не бачиш мого ліхтаря?

- Твоя свічка, брате, погасла, - відповів той.

Чи не зустрічаємо ми зухвалих осіб, що з гордістю йдуть по світу і не розуміють,
що вони - сліпці, які несуть свою погаслу лампу.

I багато з них хоче, щоб їх величали: «пане докторе», «пане професоре», «пане начальнику», «пане директоре».

Три наилучших вещи

11 Jul 07 22:53:23 GMT

Один царь обычно задавал три вопроса каждому, кто приходил к нему.
Первый вопрос: кто самый лучший из людей?
Второй: какое самое лучшее время?
Третий: какое действие является наилучшим?
Царю очень хотелось узнать ответы на эти вопросы.

Случилось ему как-то пойти в лес и долго бродить по холмам и полянам.
Он набрёл на святую обитель и решил передохнуть там немного.
Когда он входил туда, отшельник мыл фрукты, но, увидев
путника, уставшего с дороги, прервал свою работу, поспешил к царю и
дал ему немного фруктов и прохладной воды.
Но тут в обитель привели раненного, истекавшего кровью человека, и садху сразу же бросился к нему, промыл ему раны и напоил целительным настоем из трав. При этом он говорил ласковые слова, которые успокаивали раненого.

Царь перед уходом выразил отшельнику свою благодарность, и тот благословил его. Но царя всё ещё тревожили три вопроса, и ему хотелось знать, сможет ли отшельник просветить его.
Отшельник сказал, что ответы на все три вопроса содержатся в тех действиях, свидетелем которых царь только что был.
Когда царь появился в обители, отшельник мыл плоды, что было его
обязанностью. Увидев царя, он оставил свою работу, подошёл к царю и дал ему воды и фруктов, чего требовала добрая традиция, поскольку царь был его гостем.
В это время в обителе появился израненный человек, и отшельник, прервав своё служение царю, стал оказывать помощь раненому.

Тот, кто просит у вас помощи, и есть в этот момент самый лучший для вас человек.
Если ваша помощь и ваше служение приносят человеку облегчение, это и есть ваша лучшая работа.
Время, когда вы делаете что-то полезное, и есть самое священное из всех.

Робити ДОБРО

16 Jun 07 02:28:00 GMT

Робити Добро

В одній легенді оповідається про чоловіка, котрому Бог пообіцяв, що виконає одне його бажання.

Чоловік подумав і сказав:
- Я хотів би чинити добро, не знаючи про це.

Бог вислухав його.

Пізніше, побачивши, що це бажання таке добре, Бог поширив його на всіх людей.

І так триває й досі.

...........

Ніколи не знецінюй себе.
Може, у тебе не буде жодного доказу, що ти вартуєш більше, ніж про себе думаєш.
Усі ми тчемо дуже великий гобелен неймовірної краси, якого ніколи не бачимо в цілості.

Гобелен

16 Jun 07 02:25:59 GMT

Одного монаха послали до монастиря ткати разом з іншими великий гобелен. Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений.

- Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть зав'язати її і відтяти...

- Сину, - сказав спокійно старий монах,
- ти не бачиш цього гобелена так, як треба його бачити.
Ти працюєш з виворітного боку і тільки з одним фрагментом.

І повів його показати роботу з лицевого боку. Молодий монах остовпів.
Він працював над дуже красивим гобеленом - «Поклоніння трьох царів»,
а його нитка творила частину німба навколо голови Божого Дитятка.

...чи часто ми бачимо ВЕСЬ гобелен, що нам доручено ткати?

Про СРІБЛО

16 Jun 07 02:24:09 GMT

- Що Ви скажете про гроші? - спитав учень равина.

- Подивись у вікно, що ти бачиш? - відповів учитель.

- Бачу жінку з дитиною, коней, що тягнуть воза, й чоловіка за ними.

- Добре. А тепер дивись у дзеркало. Що там бачиш?

- А що ж там можна побачити?! Звісно - себе!

- Тепер подумай: вікно - зі скла, і дзеркало також зі скла.
Та вистачає тонесенького шару срібла на склі -
й людина бачить лише себе.

Навколо нас є багато осіб, щоі свої вікна замінили на дзеркала.
Вони думають, що дивляться «назовні»,
та ж бачать і споглядають лише самих себе.

Не дай, щоб вікно твого серця стало дзеркалом!

Вовк

28 May 07 01:46:52 GMT

В околицях Вифлеєму жив собі один вовк. Він був справжнім острахом для пастухів, які мусили цілими ночами стерегти від нього стада своїх овець. Хтось із пастухів завжди залишався на сторожі, а вовк усе ходив голодний, підступний і злий.

Та ось настала дуже дивна ніч. Пасовиська сповнилися світлом, музикою і життям. Скрізь звучали дивовижні ангельські пісні. Народилося дитятко - такий маленький рожевий клубочок.

Вовк здивувався, що прості суворі пастухи, всі як один, побігли, аби побачити дитя. „Скільки метушні через це людське щеня", - подумав про себе вовк і крадькома рушив услід за пастухами. Коли побачив, що пастухи заходять до стайні, зупинився і став чекати.

Пастухи принесли дари, привітали чоловіка і жінку, шанобливо поклонилися дитині і вийшли. Чоловік і жінка, виснажені, стомлені працею і неймовірними пригодами, що їм приніс той день, заснули.

Хитрий вовчисько лише о цій порі пробрався до стайні, отож його ніхто не помітив, хіба дитя. Воно відкрило свої великі оченята і дивилося на видовжений вовчий писок, а звір крок за кроком, поволі, але невблаганно підходив щораз ближче. Вовк відкрив пащу, висолопив гарячого язика, а очі його горіли, немов жарини. Проте дитя не виявляло ознак страху.

„Ласий шматочок", - подумав вовк. Його гарячий подих уже сягав дитини. Звір увесь зібрався, аби схопити крихітну здобич.

І в ту саму мить дитяча рука, немов маленька тендітна квітка, ласкаво й ніжно погладила його по голові. Уперше хтось так доторкнувся до його жорсткої і кудлатої щетини. А далі голосом, якого вовк зроду не чув, дитя сказало: „Вовче, я дуже люблю тебе".

І тоді у темній стаєнці сталося щось неймовірне. Вовча шкіра розтріслася і впала на землю, а з неї з'явився чоловік, який тут же упав на коліна, поцілував рученята дитятка і став у тиші молитися. Потому той, хто був передше вовком, вийшов зі стаєнки і з піднесеною догори головою звіщав усім:
„Народилося Боже Дитя, яке дасть вам справжню свободу! Прийшов Месія, Він нас перемінить!"

Перемінювати створіння через любов - такий був Божий план.

Можливо, іноді це вдається тільки з тваринами...