Якось клітинка людського організму роздумувала про життя.
Вона думала, що життя не таке вже й гарне - адже є так багато є страждань.
Вона бачила, що довкола неї багато таких же клітин, всі народжуються, живуть, трудяться, одружуються, розмножуються й помирають.
І так покоління за поколінням.
Та ще постійні війни з бактеріями, вірусами та мікробами...
Й навіщо ми живемо?
Навіщо таке життя, в якому стільки страждань?
Значить - немає ніякого смила в тому, немає ніякого вищого розуму,
немає ніякої ЛЮДИНИ, що стояла б над нимии й чия свідомість заповнювала б наш світ та управляла ним
- до такого висновку прийшла клітинка.
Бо якби дійсно була ЛЮДИНА - то була б й мета, й смисл цього життя й не було б стільки страждань,
бо всім цим управляла б це вища, розумна й добра істота...
Почула ці думки людина, часткою якого була та клітинка й посміхнувся.
Вона ж бо знала, що вид зсередени не такий, як вид ззвовні.
Клітинка дивилася на ту ЛЮДИНУ й не бачила ЇЇ,
вона жила у Ній та навіть не підозрювала, що вона є часткою ЛЮДИНИ.
Тому, що вона дивилася зсередини - клітинка бачила лише множину клітин,
а людина не бачила множини, а відчувала себе цільною, хоча й знала, з щого скадається її тіло.
...Жила була людина.
Й одного разу вона почала роздумувати про життя.
Вона думала, що життя не таке вже й гарне - бо бачила вона навколо так багато страждань.
Вона бачила, що її оточують такі самі люди, всі народжуються, живуть, трудяться, одружуються, народжуються й помирають.
І так покоління за поколінням.
Та ще хвороби, катаклізми й війни...
Й навіщо ми живемо?
Навіщо таке життя, в якому стільки страждань?
Значить - немає ніякого смилу в тому, немає ніякого Вищого Розуму,
немає ніякого Бога, що стояв би над світом - до такого висновку прийшла людина.
Бо якби був БОГ - то була б і ціль, і смисл цього життя й не було б стільки страждань,
бо всім цим управляв би вищий, розумний і добрий Господь...
Почув ці думки Бог й посміхнувся.
Він-бо знав, що вид зсередени не такий, як вид ззовні....